Листопад 2025
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Архів

Маслинковий Анабасис

  (Пам’яті отця Михаїла)

     Ми розпочинаємо  інформаційний цикл неформальних оповідей про людей що любили, цінували  та поважали Кінбурнську косу в її різні історичні періоди . Деякі з них , як  герой моєї розповіді,  розуміли що зберегти цей вразливий Кінбурн в період навіть «цивілізованого» розвитку  капіталізму в нашій країні,  можливо тільки в рамках підтримки функціонування на цих приморських  привабливих просторах  заповідних об’єктів. Розуміли важливість  об’єднання людей що не словом а ділом підтримують  ідеї  заповідної справи , ідеї збереження природи.  Почну з розповіді про непересічну , багатогранну , неформальну  та не форматну, тому й відому для всіх Кінбурян особистість – Шполянського Михайла Єфимовича. 

Час виходу цих спогадів збігається  з датою його народження , яке відбулося   22 квітня 1955 року в місті Ленінград.  Дитинство та юність, тоді ще зрозуміло Міша провів у місті Миколаєві в Україні. Тут він закінчив Інститут кораблебудування, одружився і тут в Миколаєві  вся його сім’я прийняла хрещення. У 1980-х роках працював інженером-суднобудівником, будівельником, в лісгоспу, в бригаді з декоративного оформлення приміщень. У 1990 році був висвячений на сан священника, в наступному зведений у сан протоієрея і призначений настоятелем Свято-Миколаївського храму в селі Стара Богданівка Миколаївського району, де проживав з родиною до завершення свого земного шляху.  З Кінбурном протоірей Михайло познайомився ще в далекому  1997 році ,  відвідавши косу на старенькому малопрохідному автомобілі і зрозуміло, що перше враження від цього царства піску та бездоріжжя було  не із самих приємних .В подальшому , як згадував вже сам отець Михаїл воно змінилось завдяки   приятельським відносинам з директором Миколаївського торгівельного порту Хабаровим Валерієм Оскаровичем , з яким він періодично відвідував причальне господарство порту на Римбах. Взагалі  щирість та відкритість  Михаїла Єфимовича, вміння спілкуватись та налагоджувати стосунки викликали , навіть без прив’язки до релігійних уподобань, справжнє бажання відповідати йому таким чином у багатьох, але також справжніх  людей , тому     серед його друзів на косі можна назвати Петровича Зіновія , Дяченків Віктора та Наталю , Павелко Сергія , Олега Деркача , вашого покірного слугу та багатьох і багатьох інших. Також думаю, що тільки щира та відкрита людина може поставитись до проблем інших людей як до своїх , особливо коли ці інші ще зовсім беззахисні і недосвідчені навіть в силу свого юного віку. Напевно тому отець Михаїл  разом з дружиною Аллою не тільки змогли організувати    дитячий будинок сімейного типу, маючи трьох власних ще для дев’ятьох прийомних дітей, але  й і це саме головне наповнити цей будинок справжнім сімейним теплом.  В 2001 році  родині Шполянських  надали місце для проживання в багатоквартирному будинку, так званому «Білому домі» , в селі Покровка  , біля невеликого  гайка дерев маслинки вузьколистої  в тіні якого любили відпочивати і сам отець і його, на той час вже численне сімейство. А загалом  жителі Кінбурна, Миколаївщини добре знають його старшого сина , Іллю Шполянського –який  очолював підприємство «Літопис», на якому працювали люди з обмеженими можливостями , в наступному він був учасником АТО , зараз Ілля також знаходиться в  лавах захисників України .Знають і   його молодшу доньку Дашу (Дару), що стала своєрідним рятувальним колом і надією для багатьох наших громадян що виривалися і вириваються з окупованих територій. З теплотою згадуються і  вихованці сімейного дитячого дому: Маша , Роман , Алік , Лєра , Аня, Олег  які були активними учасниками різноманітних акцій , природоохоронних заходів що проводились на території Кінбурнської коси . Особисто можу згадати і  постійні , спочатку по «тимурівському» типу прибирання цим юним колективом узбережжя Чорного моря – від Ковалівського пляжу аж навіть до кордону Осетинський , участь вихованців  у вшануванні пам’яті моряків монітору «Ударний» що загинули в Ягорлицькій затоці в вересні 1941-го року і багато ще чого  іншого. Ця активна позиція дітей, їх вміння і бажання допомагати  сформована , напевно як особистим прикладом так і плодами  виховання  Али та Михаїла . Але при всій свої доброті та м’якості отець Михаїл був  справжнім і послідовним борцем  з консерватизмом та несправедливістю,  незважаючи на те стосувались вони  світських,  чи  церковних порядків. Наприкінці 90-х  він написав резонансну  статтю під назвою «Земна церква: розриви і прірви. Чи є кому будувати мости?», в якій  критично оцінив  багато явищ сучасного церковного життя, в тому числі і свавілля єпископату по відношенню до підлеглих священиків. За покликом серця і розуму отець Михаїл став також і борцем   з загрозами та перешкодами які нависли над створенням  та підпорядкуванням національного природного парку «Кінбурнський»(зараз «Білобережжя Святослава»). А час дійсно був і буремний і непростий- проти створення парку згуртувались і місцева  сільська громада (Григорій Агафонов) , районна влада (Олександр Росинець) , миколаївська обласна рада (Тетяна Демченко), представники лісомисливського відомства (Петро Паламарюк) , тодішньої місцевої рибоохорони та інших неформальних браконьєрських структур. Але була група ентузіастів які вирішили залучити на противагу владно-тіньовому опору свідомий еко- актив, створивши дієву громадську організацію на підтримку національного парку. Михайло Єфимович не міг, і це зрозуміло , просто залишатись осторонь цієї благородної справи  , навпаки  став в її центрі. В 2006 році він був вибраний головою ГО , символічну назву якої   сам і запропонував :«Кінбурн –життя !!». В подальшому були  десятки письмових звернень , зібрань , походів у владні кабінети де тебе досить часто не тільки не розуміють а й деколи відверто зневажають та ігнорують. Але  зусилля громадськості все таки  не були даремними: в грудні 2009 року було підписано Указ Президента України про створення національного природного парку «Білобережжя Святослава»! Також , майже до 2012 року та періоду формування адміністрації парку  еко-активістам  не довелося спочивати на лаврах.  ГО «Кінбурн-життя», його керівник послідовно  відстоювали і не дали  знівелювати вже створений на папері парк та переформувати його:  ні шляхом підвідомчого перепорядкування,  ні просуванням  неприятельської кадрової агентури в його керівництво . Матеріали та письмові джерела тих буремних подій збережені активістами «Кінбурн –життя» і вони  ще чекають своєї окремої  інформаційної участі. Як і окремо , сподіваюсь  і закликаю до співучасті читачів : ми  ще зберемо  спогади людей що знали Єфимовича особисто . Маю надію – та навіть знаю,  що такі спогади будуть дуже цікаві  його численним друзям та не менш численним шанувальникам Кінбурнської коси . Також  Михаїл  Єфимович був, був і є навіть зараз, справжнім письменником, є- тому що живуть його твори які мають свого сучасного читача. В галузі літератури працював   в двох основних напрямках це теологічна (духовна) література і жанр  життєво-іронічної  прози , у нього багато оповідань присвячених  косі , кінбурянам та й ситуаціям в яких вони співіснували. На Кінбурнській косі , тоді ще в режимі оф-лайн  проводились міжнародні теологічні семінари де в центрі уваги були праці протоієрея Михаїла. Загалом він написав 22 книги і був в  період  2000-х років самим  продуктивним , якщо це слово можна застосувати в  аспекті творчості, письменником Миколаївщини. Достатньо  нагадати читачам деякі назви його книг : «Мой Анабасис, или Простые рассказы о непростой жизни» , «Как приготовиться к исповеди и причастию», «Был такой случай», «Смешные и грустные истории из жизни священника» , «Мы входим в храм. Практическое пособие на пути к Церкви» , «Азы Православия для детей» , «Мой Анабасис-3, или Простые рассказы о непростой жизни»: книга для чтения в автобусе» , «Простыми словами о Боге», «Для самых маленьких» , «Средний Спасатель»,  «Австралийский шпион и другие истории странные, забавные, а иногда и поучительные» та інші.

  Також досить активно отець Михаїл працював  і в блогосфері-  вів свою сторінку в Живому Журналі (ЖЖ)  і приведу цитату з запису  в блозі в ЖЖ, в квітні  14 року що виявився останнім  в його земному житті:  “Дорогие друзья, вот, закончились мой ЖЖ-семестр, и впереди, скорее всего, опять год каникул – по вполне объективным причинам. Ну, если что-то невероятное возьмет вдруг и случится, может быть увидимся (услышимся) и раньше. Очень жаль, что нынешние мартовские почти что иды прошли под Юпитером горячих событий в Украине и вокруг. Темы моих постов и комментов относились ко злобе дня (в буквальном смысле слова). Я пытался передать свое видение происходящего, показать необходимость взаимопринятия, уступок , понимания, терпения…».

    25 квітня 2014 року після тяжкої хвороби, про яку  особливо і не розповідалось  він  почив з миром. Повертаючись тоді разом з Зіновієм Осиповичем  з  похорону отця  зі Старої Богданівки,   мені не давала спокою думка,  що з його відходом відходить цілий період для нас , для Кінбурна , для всієї нашої  країни. Зараз стало  зрозуміло, що та думка в наш час прийняла  вже  конкретні та жорсткі обриси реальної трагедії , одне лиш  добре – це вже моя сучасна сентенція,  що отець Михаїл  вже не бачить і нічого не знає про розорений, спалений та поневічений, але такий близький і для нього і для нас колись мирний Кінбурн…

    Р.S. Замість песимістичного закінчення. Хочу повідомити що керівництво регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» на підставі звернення ГО «Кінбурн-життя»,  на згадку та світлу пам’ять про патріота Кінбурна , патріота Життя- Михаїла Єфимовича Шполянського  погодило назвати  маслинковий гайок  в селі Покровка по вулиці Бородинівська 49 -«Маслинковий Анабасис» з подальшим включенням його в охоронну та еколого- освітню діяльність установи.

                     22 квітня 2024 року. Маю честь та повагу написати: Чаус Василь.

Комментарі закриті.