(Пам’яті отця Михаїла)

     Ми розпочинаємо  інформаційний цикл неформальних оповідей про людей що любили, цінували  та поважали Кінбурнську косу в її різні історичні періоди . Деякі з них , як  герой моєї розповіді,  розуміли що зберегти цей вразливий Кінбурн в період навіть «цивілізованого» розвитку  капіталізму в нашій країні,  можливо тільки в рамках підтримки функціонування на цих приморських  привабливих просторах  заповідних об’єктів. Розуміли важливість  об’єднання людей що не словом а ділом підтримують  ідеї  заповідної справи , ідеї збереження природи.  Почну з розповіді про непересічну , багатогранну , неформальну  та не форматну, тому й відому для всіх Кінбурян особистість – Шполянського Михайла Єфимовича. 

Час виходу цих спогадів збігається  з датою його народження , яке відбулося   22 квітня 1955 року в місті Ленінград.  Дитинство та юність, тоді ще зрозуміло Міша провів у місті Миколаєві в Україні. Тут він закінчив Інститут кораблебудування, одружився і тут в Миколаєві  вся його сім’я прийняла хрещення. У 1980-х роках працював інженером-суднобудівником, будівельником, в лісгоспу, в бригаді з декоративного оформлення приміщень. У 1990 році був висвячений на сан священника, в наступному зведений у сан протоієрея і призначений настоятелем Свято-Миколаївського храму в селі Стара Богданівка Миколаївського району, де проживав з родиною до завершення свого земного шляху.  З Кінбурном протоірей Михайло познайомився ще в далекому  1997 році ,  відвідавши косу на старенькому малопрохідному автомобілі і зрозуміло, що перше враження від цього царства піску та бездоріжжя було  не із самих приємних .В подальшому , як згадував вже сам отець Михаїл воно змінилось завдяки   приятельським відносинам з директором Миколаївського торгівельного порту Хабаровим Валерієм Оскаровичем , з яким він періодично відвідував причальне господарство порту на Римбах. Взагалі  щирість та відкритість  Михаїла Єфимовича, вміння спілкуватись та налагоджувати стосунки викликали , навіть без прив’язки до релігійних уподобань, справжнє бажання відповідати йому таким чином у багатьох, але також справжніх  людей , тому     серед його друзів на косі можна назвати Петровича Зіновія , Дяченків Віктора та Наталю , Павелко Сергія , Олега Деркача , вашого покірного слугу та багатьох і багатьох інших. Також думаю, що тільки щира та відкрита людина може поставитись до проблем інших людей як до своїх , особливо коли ці інші ще зовсім беззахисні і недосвідчені навіть в силу свого юного віку. Напевно тому отець Михаїл  разом з дружиною Аллою не тільки змогли організувати    дитячий будинок сімейного типу, маючи трьох власних ще для дев’ятьох прийомних дітей, але  й і це саме головне наповнити цей будинок справжнім сімейним теплом.  В 2001 році  родині Шполянських  надали місце для проживання в багатоквартирному будинку, так званому «Білому домі» , в селі Покровка  , біля невеликого  гайка дерев маслинки вузьколистої  в тіні якого любили відпочивати і сам отець і його, на той час вже численне сімейство. А загалом  жителі Кінбурна, Миколаївщини добре знають його старшого сина , Іллю Шполянського –який  очолював підприємство «Літопис», на якому працювали люди з обмеженими можливостями , в наступному він був учасником АТО , зараз Ілля також знаходиться в  лавах захисників України .Знають і   його молодшу доньку Дашу (Дару), що стала своєрідним рятувальним колом і надією для багатьох наших громадян що виривалися і вириваються з окупованих територій. З теплотою згадуються і  вихованці сімейного дитячого дому: Маша , Роман , Алік , Лєра , Аня, Олег  які були активними учасниками різноманітних акцій , природоохоронних заходів що проводились на території Кінбурнської коси . Особисто можу згадати і  постійні , спочатку по «тимурівському» типу прибирання цим юним колективом узбережжя Чорного моря – від Ковалівського пляжу аж навіть до кордону Осетинський , участь вихованців  у вшануванні пам’яті моряків монітору «Ударний» що загинули в Ягорлицькій затоці в вересні 1941-го року і багато ще чого  іншого. Ця активна позиція дітей, їх вміння і бажання допомагати  сформована , напевно як особистим прикладом так і плодами  виховання  Али та Михаїла . Але при всій свої доброті та м’якості отець Михаїл був  справжнім і послідовним борцем  з консерватизмом та несправедливістю,  незважаючи на те стосувались вони  світських,  чи  церковних порядків. Наприкінці 90-х  він написав резонансну  статтю під назвою «Земна церква: розриви і прірви. Чи є кому будувати мости?», в якій  критично оцінив  багато явищ сучасного церковного життя, в тому числі і свавілля єпископату по відношенню до підлеглих священиків. За покликом серця і розуму отець Михаїл став також і борцем   з загрозами та перешкодами які нависли над створенням  та підпорядкуванням національного природного парку «Кінбурнський»(зараз «Білобережжя Святослава»). А час дійсно був і буремний і непростий- проти створення парку згуртувались і місцева  сільська громада (Григорій Агафонов) , районна влада (Олександр Росинець) , миколаївська обласна рада (Тетяна Демченко), представники лісомисливського відомства (Петро Паламарюк) , тодішньої місцевої рибоохорони та інших неформальних браконьєрських структур. Але була група ентузіастів які вирішили залучити на противагу владно-тіньовому опору свідомий еко- актив, створивши дієву громадську організацію на підтримку національного парку. Михайло Єфимович не міг, і це зрозуміло , просто залишатись осторонь цієї благородної справи  , навпаки  став в її центрі. В 2006 році він був вибраний головою ГО , символічну назву якої   сам і запропонував :«Кінбурн –життя !!». В подальшому були  десятки письмових звернень , зібрань , походів у владні кабінети де тебе досить часто не тільки не розуміють а й деколи відверто зневажають та ігнорують. Але  зусилля громадськості все таки  не були даремними: в грудні 2009 року було підписано Указ Президента України про створення національного природного парку «Білобережжя Святослава»! Також , майже до 2012 року та періоду формування адміністрації парку  еко-активістам  не довелося спочивати на лаврах.  ГО «Кінбурн-життя», його керівник послідовно  відстоювали і не дали  знівелювати вже створений на папері парк та переформувати його:  ні шляхом підвідомчого перепорядкування,  ні просуванням  неприятельської кадрової агентури в його керівництво . Матеріали та письмові джерела тих буремних подій збережені активістами «Кінбурн –життя» і вони  ще чекають своєї окремої  інформаційної участі. Як і окремо , сподіваюсь  і закликаю до співучасті читачів : ми  ще зберемо  спогади людей що знали Єфимовича особисто . Маю надію – та навіть знаю,  що такі спогади будуть дуже цікаві  його численним друзям та не менш численним шанувальникам Кінбурнської коси . Також  Михаїл  Єфимович був, був і є навіть зараз, справжнім письменником, є- тому що живуть його твори які мають свого сучасного читача. В галузі літератури працював   в двох основних напрямках це теологічна (духовна) література і жанр  життєво-іронічної  прози , у нього багато оповідань присвячених  косі , кінбурянам та й ситуаціям в яких вони співіснували. На Кінбурнській косі , тоді ще в режимі оф-лайн  проводились міжнародні теологічні семінари де в центрі уваги були праці протоієрея Михаїла. Загалом він написав 22 книги і був в  період  2000-х років самим  продуктивним , якщо це слово можна застосувати в  аспекті творчості, письменником Миколаївщини. Достатньо  нагадати читачам деякі назви його книг : «Мой Анабасис, или Простые рассказы о непростой жизни» , «Как приготовиться к исповеди и причастию», «Был такой случай», «Смешные и грустные истории из жизни священника» , «Мы входим в храм. Практическое пособие на пути к Церкви» , «Азы Православия для детей» , «Мой Анабасис-3, или Простые рассказы о непростой жизни»: книга для чтения в автобусе» , «Простыми словами о Боге», «Для самых маленьких» , «Средний Спасатель»,  «Австралийский шпион и другие истории странные, забавные, а иногда и поучительные» та інші.

  Також досить активно отець Михаїл працював  і в блогосфері-  вів свою сторінку в Живому Журналі (ЖЖ)  і приведу цитату з запису  в блозі в ЖЖ, в квітні  14 року що виявився останнім  в його земному житті:  “Дорогие друзья, вот, закончились мой ЖЖ-семестр, и впереди, скорее всего, опять год каникул – по вполне объективным причинам. Ну, если что-то невероятное возьмет вдруг и случится, может быть увидимся (услышимся) и раньше. Очень жаль, что нынешние мартовские почти что иды прошли под Юпитером горячих событий в Украине и вокруг. Темы моих постов и комментов относились ко злобе дня (в буквальном смысле слова). Я пытался передать свое видение происходящего, показать необходимость взаимопринятия, уступок , понимания, терпения…».

    25 квітня 2014 року після тяжкої хвороби, про яку  особливо і не розповідалось  він  почив з миром. Повертаючись тоді разом з Зіновієм Осиповичем  з  похорону отця  зі Старої Богданівки,   мені не давала спокою думка,  що з його відходом відходить цілий період для нас , для Кінбурна , для всієї нашої  країни. Зараз стало  зрозуміло, що та думка в наш час прийняла  вже  конкретні та жорсткі обриси реальної трагедії , одне лиш  добре – це вже моя сучасна сентенція,  що отець Михаїл  вже не бачить і нічого не знає про розорений, спалений та поневічений, але такий близький і для нього і для нас колись мирний Кінбурн…

    Р.S. Замість песимістичного закінчення. Хочу повідомити що керівництво регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса» на підставі звернення ГО «Кінбурн-життя»,  на згадку та світлу пам’ять про патріота Кінбурна , патріота Життя- Михаїла Єфимовича Шполянського  погодило назвати  маслинковий гайок  в селі Покровка по вулиці Бородинівська 49 -«Маслинковий Анабасис» з подальшим включенням його в охоронну та еколого- освітню діяльність установи.

                     22 квітня 2024 року. Маю честь та повагу написати: Чаус Василь.