Нові вірші чудового поета – нашого земляка – прямують до Збірки

Продовжую розповіді про вплив поезії на людину, на її образ мислення та поведінки в аспекті збереження природи. Взагалі роль художніх творів, наважусь ще раз повторитись, на мою суб’єктивну думку, у формуванні виваженого, толерантного та дбайливого відношення до вразливої природи була і є безцінною. Література в різних її формах, навіть в наш сучасний іншоформатний, дуже далекий від поезії період, але все таки якщо вона справжня та якісна, не просто знайомить нас з природою, з якимось цікавим місцем, територією, почуттями від єднання з цим світом. Поетична література надає ще більшу можливість емоційно злитись з природним світом, відчути свою відповідальність за хід його живого ритму та ідентифікувати себе як органічну частинку цього природного світу. Тоді напевне ще краще людина усвідомлює та розуміє проблему збереження цього вразливого середовища, тобто у неї з’являється намагання зберігати не якийсь абстракт а світ який є і частинкою особистості, свого існування. Поети, письменники в своїх творах напряму можуть навіть не закликати : зберігайте, бережіть, не вбивайте – вони просто роз’яскравлюють, романтизують якісь чудові місця, явища а вже читач, думаючий читач робить для себе якісь висновки та приймає рішення що потрібно любити та й відповідно зберігати цей край.

В нашому, кінбурнському, випадку – любити та зберігати березові ліси, вільхові саги, ковилові приморські степи, орхідні поля та й представники тваринного природного світу ні в чому – то особливо й не завинили щоб нищити їх так просто ради забави. Взагалі Кінбурнській косі, Кінбурну поталанило, що до таких її захисників – популяризаторів відносилась і на щастя ще відноситься ціла плеяда творчих особистостей, про деяких з них я вже писав раніше.

Зараз хочу представити ще одного неординарного поета, легенду нашого краю Зіньковського Юрія Васильовича. Що Юрій Васильович, так би мовити людина з іншої планети, мені здавна вважалось та й односельці про це шанобливо казали, пам’ятаю ще хлопчаком -школярем часто зустрічав його задумливого, загорілого та гарного на березі нашого Великого Лиману. Вже через декілька років, познайомився з творчістю поета яка присвячена в основному нашому рідному краю. Особисте наше знайомство відбулося набагато пізніше і що символічно в приміщенні очаківської друкарні. Потім працюючи в регіональному ландшафтному парку «Кінбурнська коса» мав честь запрошувати поета до участі в наших різноманітних літературних заходах. Додало теплоти нашому внутрішньому взаєморозумінню, також наше шанобливе ставлення до творчості прекрасного поета Еміля Январьова, якого Юрій Васильович вважає за свого поетичного вчителя і вірші якого обов’язково увійдуть до поетичної збірки про яку я скажу далі.. Зараз, в період сучасного кривавого лихоліття, здавалося точно не до віршів, поезії але Юрій Васильович спростував це твердження своїм талантом, своєю творчістю, своїми новими віршами, зрозуміло обпаленими вже на жаль війною, Багато з цих поезій мене і сподіваюсь вас шановні читачі розчулить до глибини душі. В квітні цього року мав честь особисто завітати до відомої куцурубчанам садиби поета в і розповів йому про плани видати збірник поетичних творів про наш Очаківський край, Великий лиман, Кінбурн, Чорне море як теплу згадку про минулі мирні часи та віру що ще щось з тих часів може ще й повернеться. Дуже вдячний Юрію Васильовичу за те що він з радістю, прийняв мене та надав для цього збірника ряд своїх творів і я дозволю собі на вашу приємність та розсуд винести його новий вірш «Кінбурн».

Також звертаюсь до читачів, жителів Очаківщини – шануйте поезію, любіть природу, надсилайте для збірника «Надморської поезії» свої вірші, вірші-твори своїх знайомих і навіть не знайомих поетів, які писали про наш чудовий край. Вимога ще тільки одна для розміщення в Збірнику твору : написано щиро та талановито. Наш рідний край, наш Лиман та море та й читачі на це точно заслуговують.

Чаус Василь, Кінбурнська коса, Білобережжя…

КІНБУРН

Ті місця уже пам’яті віддані,
То ж вона від того, наче сіль…
Хижаки завелися на Кінбурні –
І не стало життя на косі.

Розлетілись, розбіглись, вибули
Ті, хто жив на тій тихій землі,
Кінцем світу для них стали вибухи,
Від яких всі подались в світи.

Бо і там, у маленькому закутку,
На прадавній землі і воді
Не було вже ніякого захисту
І в найменших істот у біді.

Але ж правда, мабуть, й не версія,
Що святе не буває пустим,
І на Кінбурн все кінбурнське повернеться,
Щоб рости, зеленіти й цвісти.

Адже там до піщинки останньої
Й до останньої краплі води
Заповідні і флора, і фауна
Заповідані нам назавжди.

І ніколи не стане лиш спомином
Ця коса, що краса на віки,
Що лиманом і морем цілована
Одночасно в обидві щоки.

Зіньковський Юрій