В біології дуже часто зустрічаються вельми схожі один одного різні види, які можуть розрізнити лише фахові спеціалісти. Іноді такі види називають «видами-двійниками». Вони зустрічаються скрізь навколо нас, і майже серед усіх груп живих організмів – від мікросвіту вірусів та бактерій до квіткових рослин, птахів та ссавців. Один з таких прикладів – два види роду Кермечник (або Гоніолімон) – роду рослин, який отримав свою назву від тюркського kermak – гірка трава або дубільний корінь, що пов’язано з великою кількістю дубільних та гірких речовин у хімічному складі рослин. Перший з них – більш широко розповсюджений Гоніолімон татарський, другий – рідкісний та ендемічний Гоніолімон злаколистий.

Гоніолімон татарський, або кермечник татарський (Goniolimon tataricum) – це багаторічна рослина родини кермекових. Вид поширений у посушливих місцевостях Європи, Західної Азії та Північної Африки. В Україні кермечник татарський поширений по всьому степу, але на Правобережжі трапляється дещо рідше та лісостепу. У степовій зоні поширений на каштанових ґрунтах і чорноземах, де зустрічається поодинокими особинами або невеликими групами.

Це багаторічна трав’яниста рослина заввишки 10-40 см та завширшки 30-45 см. Корінь завдовжки до 1 м, міцний, стрижневий з численними бічними корінцями. У верхній частині корінь переходить у каудекс – товстий, простий або коротко розгалужений на 2-4 частини. Стебла нечисленні (2-4), прямостоячі, ширококрилаті, у нижній частині дуже кутасті, починають вилчасто галузитися від середини або нижньої третини висоти. Головний пагін напіврозетковий. Нижні листки зібрані в прикореневу розетку, листки, еліптично-ланцетні, серединні та верхівкові – сидячі, дрібні. Загалом листки голі, жорсткі, світло-зелені, вкриті численними вапнистими цятками. Стеблові листки склероморфні, лускоподібні. Пагони цієї рослини мають коротке і негусте опушення. Квітконоси – 1-2, вони зелені, з середини сильно розгалужені. Суцвіття дуже густе, має вигляд несправжніх волотей завдовжки до 30 см та завширшки до 15 см. На початок цвітіння суцвіття має форму парасолі, наприкінці цвітіння і при достигання насіння набуває кулястої форми. Квітки актиноморфні, двостатеві, п’ятичленні, із подвійною оцвітиною, фіолетового кольору. Після достигання насіння суцвіття висихає, набуває бурувато-жовтого кольору. Плід – однонасінна коробочка. Квітне у червні-липні. Квіти запилюються комахами. Після достигання насіння у липні-серпні сухе суцвіття відламується біля самої основи і в неушкодженому вигляді переноситься вітром (цьому сприяє його майже куляста форма). Через цю особливість рослина отримала народну назву «перекотиполе». Під час цих «мандрів» відбувається розсіювання насіння (анемохорія).

Гоніолімон татарський в природі розмножується насінням, у культурі можливе вегетативне розмноження поділом каудексу. Він дуже чутливий до зміни середовища, тому в місцях значного антропогенного впливу вид стає нечисельним.

На території Національного природного парку «Білобережжя Святослава» зустрічається поодинокими особинами або невеликими групами по всій території. У липні-серпні 2025 році виявлено 4 локалітети на схилах озера Солонець-Тузли.

Він використовується як декоративна рослина – у садівництві та при оформленні сухих букетів. До початку повного розкриття квіток суцвіття можна зрізати й засушити у підвішеному стані. При цьому вони не втрачають ані форми, ані кольору.

Корені цієї рослини містять багато дубильних речовин, втім, як промислову сировину її не використовують. Натомість, кермечник татарський можна застосовувати для рекультивації порушених ґрунтів, особливо в посушливих місцевостях, де відтворення трав’яного покриву утруднене. Довгий корінь гоніолімону, що проникає на значну глибину, добре затримує часточки ґрунту, запобігаючи його вимиванню чи вивітрюванню.

В Україні гоніолімон татарський підлягає охороні у Кіровоградській, Полтавській, Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській областях він занесений до регіональних Червоних списків рослин.

Гоніолімон злаколистий, або кермечник злаколистий (Goniolimon graminifolium) – багаторічна рослина родини кермекових. Це північнопричорноморський ендемічний вид з диз’юнктивним ареалом, який скорочується. Поширений на території Причорномор’я в Україні і росії: (від пониззя Південного Бугу до Нижнього Дніпра а також правобережної частини Нижнього Поволжя). В Україні поширений в межах 3 областей: Миколаївська, Херсонська, Запорізька, у злаковому степу – на піщаних аренах і річкових пісках Нижнього Побужжя, Інгулу, Інгульця та Нижнього Придніпров’я. Тобто, у степовій зоні поширений на піщаних і супіщаних ґрунтах, де зустрічається поодинокими особинами або невеликими групами.

Це багаторічна трав’яниста рослина заввишки 20-40 см заввишки. Корінь завдовжки до 1 м, міцний, стрижневий з численними бічними корінцями. Стебло прямостояче, у верхній частині щитковидно-гіллясте, з тригранними вузькокрилатими гілочками. Стеблові листки лускоподібні, ланцетні або яйцеподібно-ланцетні, з країв плівчасті, прикореневі листки лінійно-ланцетні до вузьколінійних, із загорнутими всередину краями, голі. Квітконосні пагони поодинокі або нечисленні, прямостоячі, внизу тонко борозенчасті, вище розгалужені гранисті з ледве помітними крильцями, голі. Суцвіття розлоге, колоски одноквіткові, на кінцях гілочок утворюють довгі й рідкі однорядні колосоподібні суцвіття. Плід – однонасінна коробочка. Квітне у червні-липні, плодоносить у серпні-вересні. Розмножується насінням та поділом кореневища.

Гоніолімон злаколистий – стенопотний вид, дуже чутливий до зміни середовища. Тому знищення екопотів внаслідок заліснення піщаних арен та рекреаційних навантажень на екосистеми, збирання рослин на букети, вплив військових факторів призводить до знищення виду.

На території Національного природного парку «Білобережжя Святослава» зустрічається поодинокими особинами або невеликими групами по всій території Кінбурнського півострова.

Гоніолімон злаколистий – рідкісний вид, занесений до Червоної книги України, Європейського червоного списку та Червоного списку МСОП. Охороняється на території Чорноморського біосферного заповідника заповідника, Національного заповідника «Хортиця», Національного природного парку «Білобережжя Святослава», Регіонального ландшафтного парку «Кінбурська коса» та інших заповідних об’єктів.

Мельничук Світлана,
провідний науковий співробітник НПП “Білобережжя Святослава”

Солоноводне озеро Солонець–Тузли має площу 375,0 га, розташоване поблизу пониззя Березанського лиману між с. Тузли та с. Рибаківка (рис.). У радянські часи озеро розділено дамбою на верхню та нижню частини. Більша частина озера з 1984 р. має статус гідрологічного заказника місцевого значення, а в 2012 р. включена до складу національного природного парку «Білобережжя Святослава». Все озеро з прилеглими ділянками є об’єктом Смарагдової мережі Європи та разом з Березанським лиманом включено до складу територій важливих для збереження птахів (IBA-територія).

Високий міжнародний та національний природоохоронний статус озера значною мірою направлений на збереження видів птахів котрі охороняються Бернською конвенцією та занесені до Червоної книги України. Також тут мешкають види занесені до Червоного списку Миколаївської області та інших природоохоронних переліків.

Історія досліджень птахів озера Солонець–Тузли сягає понад 120 років. На початку ХХ ст. тут збирав кладки та здобував птахів препаратор Херсонського обласного краєзнавчого музею Т. Барей. Більша частина колекції птахів до нашого часу зберігається в колекції зазначеного музею.

З липня 1903 р. до травня 1906 р. в околицях м. Очаків проводив спостереження військовий та мисливець Дмитро Олександрович Подушкін. За результатами досліджень він підготував ґрунтовну статтю: «Заметки о перелетах и гнездовании птиц в окр. Днепровского лимана» котра містить і дані про птахів оз. Солонець-Тузли, які він називав Тузлівськими соляними промислами (Подушкин, 1913).

Сучасний період досліджень охоплює понад 25 років. Загалом пташине населення озера Солонець-Тузли з прилеглою водозахисною смугою подібне до Кінбурнського півострова. Але тут гніздиться кілька видів, відсутніх на Кінбурнському півострові: сиворакша, плиска жовта, трав’янка лучна, трав’янка чорноголова. Саме озеро є важливим місцем концентрації водно-болотяних видів птахів, чисельність і видовий склад яких залежить від рівня води та кормової бази, особливо ракоподібної тварини – артемії соляної. Серед них галагаз, кулики, крячки, мартини та інші.

На озері гніздяться занесені до Червоної книги України: кулик-довгоніг (фото 1), чоботар (фото 2), морський пісочник (фото 3), малий крячок (фото 4). Вони влаштовують гнізда на землі, мілководді, острівцях (фото 4–6); сиворакша (фото 7) – в норах в урвистих берегах озера. Важливе значення озеро має також для підтриманні життєдіяльності качки-галагаза (фото 8) – занесеної до Червоного списку Миколаївської області. Галагаз тут розмножується та тримається у позагніздовий період зграями з сотень і більше особин.

Орнітолог РЛП «Кінбурнська коса» та НПП «Білобережжя Святослава»

Костянтин РЕДІНОВ